Ватро, Ватро, Бог тя створив
Ей, і нас гнески до тя привів,
Ей, в наши гори през Магуру
На свято лемківской культури
“Здалека с ми приїхали…”, аж із самого Львова, подолавши шлях до
Мостиськ, багатогодинну митну процедуру та довгі й круті гірські
серпантини. Ми – то незмінний учасник Лемківських Ватр
танцювально-хоровий колектив львівської “Лемковини”. Її співаки –
виселенці з цих мальовничих і благодатних піль, на українській
державній території відтворюють мотиви й ритми землі рідної. Тим
поборюють сердечну тугу, біль образи за депортацію, тим і єднаються.
Раз на рік, влітку, вони, немовби ті журавлі, мігрують в рідні гори.
Там за кілька день обходять пустки колишніх своїх осель і з
глинкувато-вохристою грудочкою рідної землі у вузлику вертають у
львівські та рудно-зимно-воднянські домівки. Оце й усе нехитре добро,
той скарб, що за нього терплять численні подорожні невигоди? Ні! Мусить
бути ще щось таке, за чим “…През ріки, ліси і през море, Ей, идут лемки
в рідни гори”.
ЛЕМКІВСЬКА ВАТРА. СЬПІВАЙМЕ, ІГРАЙМО!
Ватро, Ватро, Бог тя створив
Ей, і нас гнески до тя привів,
Ей, в наши гори през Магуру
На свято лемківской культури
“Здалека с ми приїхали…”, аж із самого Львова, подолавши шлях до
Мостиськ, багатогодинну митну процедуру та довгі й круті гірські
серпантини. Ми – то незмінний учасник Лемківських Ватр
танцювально-хоровий колектив львівської “Лемковини”. Її співаки –
виселенці з цих мальовничих і благодатних піль, на українській
державній території відтворюють мотиви й ритми землі рідної. Тим
поборюють сердечну тугу, біль образи за депортацію, тим і єднаються.
Раз на рік, влітку, вони, немовби ті журавлі, мігрують в рідні гори.
Там за кілька день обходять пустки колишніх своїх осель і з
глинкувато-вохристою грудочкою рідної землі у вузлику вертають у
львівські та рудно-зимно-воднянські домівки. Оце й усе нехитре добро,
той скарб, що за нього терплять численні подорожні невигоди? Ні! Мусить
бути ще щось таке, за чим “…През ріки, ліси і през море, Ей, идут лемки
в рідни гори”.
Мені не розкажуть, бо не лемкиня. А що кортіло дізнатися, то вростала у
згерметизоване середовище роками. Відмала тішилася чудом троїстого
співу сестер Байко. Згодом вивчала творчість талановитих різьбарів і
писанкарок, милувалася барвним розмаєм і технічною досконалістю
вишивки, точеними силуетами сценічних костюмів і тим, притаманним для
горян, блиском-ряхтінням позліток, квітів, намистин, стяжок, стрічок,
зморщечок і гостро запрасованих складок. Знала й церкву свв.Володимира
і Ольги, що в Шевченківському гаю гостинно прочиняє двері в неділю, на
два тижні раз. Та лиш систематичне відвідання проб та концертні
співвиступи у залах, а надто просто неба у будь-яку пору року, зламали
кригу. Я нарешті тут. Оповідь про місце, під “Ватру” обране, почула від
самого господаря цих гір, всіма шанованого Петра Чухти. Цей міцний
коренястий чоловік із вдумливим поглядом сивих очей упродовж 22 літ був
солтисом Ждині і 12 раз обирався радним до гміни. І нині не відпочиває:
саме йому лемки делегували честь символічним запаленням ватри розпочати
24-те з рахунку, триденне святкове дійство у Ждині. Петро – уродженець
цього села. Тут грудневого морозяного дня 1934 року він народився.
Звідси його з родиною у 1947 році вивозили в напрямку Зеленої Гури під
час горезвісної акції “Вісла”. І тільки через 10 літ випала Петрові
щаслива нагода повернутися. Кажуть, що у 1956 році настало певне
потепління і уряд Польщі дав негласне розпорядження послабивши
військові драконівські порядки допустити обивателів у ці гори. Однак,
оскільки було воно таємне, мало хто з нього скористався. Інакше
повернулися би всі! Петро саме закінчив строкову службу у війську і мав
14 відведених йому законом днів для вибору місця проживання по цілій
країні. Не вагався й хвилини: у січні 1957 року вже був тут. Приїзду
родичів чекав аж до осені. Рідна сторона стрінула одинака непривітно.
Обживали батьківські обійстя осадники – гуралі десь із польської
глибинки. Був то для них чужий терен. Тому згодом охоче відпродавали
лемкам, яким щастило повернутися (у Ждиню приїхало 22 родини), їх же
століттями нажите добро – домівки, землі. Самі за вторговані кошти
оселялися у містах, поповняючи ряди люмпену. Відтак задбаний
лемківський край перетворювався на пустку. І нині Ждиня вже не та, що
перше. Але раз на рік усе тут оживає, довкілля сповнюється гомоном і
співом, місцева казна – прибутком. Саме Петро Чухта був у числі
ініціяторів цього виду зеленого регіонального туризму.
А було так. Чверть віку тому студентська молодь в с.Чорне коло Устя
Горлицького зорганізувала фестини, на яких ансамбль “Лемковина” з
с.Білянка коло Горлиць мав концерт. Привід для того був обраний
найлояльніший: 22 липня – День відродження Польщі. Зібралося щось коло
200 чоловік. Наступного року вже до с.Ганчова з’їхалося до 2000
глядачів. По двох роках фестиваль лемківської культури перемістився до
с.Бортного, а кількість відвідувачів зросла до 5000. Якось, перебуваючи
серед організаторів і учасників святочного дійства, Петро поділився
своїми міркуваннями щодо нього: місце для його проведення не зовсім
зручне, ніде розгорнутися. І тоді ж сказав, як відрізав: то мусить бути
Ждиня. Комітет з підготовки “Ватри” погодився. Відтоді, от уже 17 раз у
природньому амфітеатрі гір Ждиня гостинно збирає прибулих з цілої
Польщі, Чехії, України, Америки, словом, звідусіль, де живуть лемки.
Куплені за громадський кошт 10, 5 га землі, спочатку були приватною, а
нині є власністю Об’єднання лемків у Польщі.
Одразу по прибуттю з подивом відзначила, що призначена під свято
територія виразно структурована. Видолинок між лісами вкритих гір є ні
чим іншим, як річищем. Річечка, плитка у цю пору року весело в’ється
долиною, шурхотить рінню. Її примхливі меандри обабіч охопила
рослинність (берізки, вербички, терен, глід), що у будь-яку пору дня
дарує рятівний затінок. Гущавина за текстурою зовсім не нагадує
складові лісу (дуби, буки, хвойні). Здаля зелений убір річки здається
м’яким і соковито сріблястим, якимось аж м’яко-оксамитовим. Натомість
віддалене гірське обрамлення краєвиду більш тонально насичене й поколює
око, як стерня ретельно скошеної аж до підніжжя лісів лугової трави –
ноги. За річкою, там звідкіль дорога повертає, на придбаному побожним
Олександером (Ольком) Маслеєм полі – возведена ним же греко-католицька
каплиця. Тут у липневу неділю, як і в православному храмі с.Ждині
правиться літургія: конфесійний поділ не завадить усім спільно
возносити молитви.
Праворуч річки – природного переділу, паралельно тягнеться
асфальтований гостинець, що ним неперервно прибувають авто і автобуси.
Спиняються по придорожніх пагорбках, обростаючи кольоровими наметами.
Сама ж дорога біжить далі, щоб загубитися у лісах, де колись були
лемківські села Липна, Радоцина, Довге. Од них тепер хіба цвинтар
лишився і здичавілі фруктові дерева між лісу. А був же залюднений край!
Малиновий, чорницево-суничний, ліси багаті на гриби й дичину,
джерелисті цілющі потоки, що плинуть з гір. Ждиня. Важко уявити її
глибокої холодної осені чи сніжної зими. Нехай би все був тут
золотаво-медовий липень.
Через річку перекинутий місток провадить на луки – територію табору, де
у наметах мешкають запрошені на фестиваль учасники. Поряд –
огороджений, обведений ровом та стрімким берегом річки “дітинець”
фестивального поля. Шість злотих за вхід на його територію і складна
перепусткова система вберігають свято від прикрих несподіванок.
Дивно, але в сповненому приїжджими, як мурашник мешканцями, місці є лиш
одна офіційна вулиця. Не надто широка асфальтована доріжка (у Трускавці
ширша) провадить межи живописно оформлених яток та закладених товарами
столиків. Подекуди вона ширшає: то на витолоченій, зжухлій під палючим
сонцем траві розміщуються намети закладів громадського харчування.
Обслуга смажить на рожні курчат, пече ковбаси, пропонує й
інтернаціональні гамбургери-хот-доги-біг-маки-фрі-колу. Ніздрі лоскоче
запах шашлика… На однім столику можна дегустувати грудки художньо
сформованого вудженого сиру та брикет білої бринзи. Звідусіль кличе
холодне і від того ще більш вабляче пиво. В око впадає біля одної ятки
з апетитним харчем надпис: “Та берте, та іжте, та не дайте ся
просити!”. Довкола багато написів. Ось і дерев’яна таблиця-вказівник із
назвою вулиці: “Лемко-стріт”. Оте “стріт” – певно, гамерицке
запозичення, якнайближче зраджує сутність і функцію цілого свята:
СТРІЧАТИСЬ! Цілувати-обіймати одне одного, за рік ізнов баченого,
ділитися спогадами та, у щасті ковтаючи слова, трепетно вимовляючи їх
звуки лемківським гваром (ой, чи не забувсь за рік?!) оповідати про
пережите – в тому осолода Духу й гіркий сердечний щем (ой, чи
побачимося за рік?..).
Почуваєшся часточкою по цілім світі маком розсіяного лемківського
загалу. Пливеш течією. Свідомість повниться вловленими краєм вуха
уривками фраз. Ось надносить на групу чоловіків з виразними, мов у міді
карбованими рисами засмаглих облич. Розмова саме точиться довкруг
питання: хто такий “лемко”. Замість складної, етнографічною наукою
визнаної дефініції чую оригінальні версії:
Як довелося пояснювати одному полякові, що ми – лемки, то той відказав:
“а, юш в’єм, то соу такі циганіє…” – скрушно хитає головою жвавий
молодик.
Справді, кажуть-бо, що лемко – то українець, але …дикий, – пробує
розрадити його жартом співбесідник.
Ні! Лемки – то таки українці, але зі знаком якості! – ставить крапку третій, найповажніший з гурту пан.
Пливеш течією. Через брак виміняних злотих усе, розміщене на берегах
велелюдної ріки, видається баченим не в реальності, а уві сні.
Знаєш-бо: по кількох днях прокинешся дома з порожніми руками. Аж ось
серед книг – солідне видання Антології лемківської пісні, а при ньому –
авторка й упорядник – співачка й педагог, чарівна Марія Байко. Гортаючи
сторінки й подивляючи коштовному вмістові книги, відчуваєш, що для її
написання варто було народитись серед цього пишного й мальовничого
світу і на все почуватися його невіддільною часточкою. Поряд – менше за
обсягом, але сповненне інформації видання Степана Кищака “Корені
лемківської дереворізьби”. То – енциклопедія притаманного лемкам уміння
художньої обробки деревини. Втім, представлені на виставці-продажу
дерев’яні вироби набагато простіші, ніж описані С.Кищаком. Там мало
власне різби. Проте й вони, звабливо розкладені на полицях кіоску, самі
за себе промовляють: “Придбай мене”. Тут укладені з кругло точених
кольорових намистин разочки, декоративні гребені, кухонні
виделки-ложки-кружки-коновки-протички, коробочки, пудека, шкатули –
усе, чого в звичайних умовах не подумаєш купити, а як при святі – то
саме рук береться. Лідером в дереві втіленого сувенірного асортименту
є, безперечно, механічна діточа іграшка. Тут самі пнуться по драбинці і
спускаються долі міні-акробати, скаче по жержці й стукоче дзьобком
дятлик, вихиляється усіма сигментами змія, обертаються на коліщатках
танечні пари, крутяться вітрячки і складної конструкції млини, грімко
торохкають тарахкальця, почергово б’ють по колоді дерев'яними сокирками
ведмедик та дроворуб: “тук-тук”. Представлена тут же ж, на
імпровізованому вернісажі, кераміка натомість стримана й ненав’язлива.
Ніяких візерунків, промовляє сама лиш співуча гнучка лінія лискучих
дзбанків, макітр, куманців, глеків, двійнят. Щороку гамірно коло
витворів із запахущих трав: кумедні дики, кози, коники, їжачки,
сердечка. Не відвела б погляду від того багатства, коли б не розкладена
недалечко вічна дитяча спокуса – плетені й різьблені з яскравих
напівпрозорих солодких пластів гігантські лизаки у формі розпромінених
сонць, сердець із надписами: “Для мужа” та “Для жени” (такі собі
солодкі “валентинки”), розквітлі троянди, традицією диктовані півники й
спіралі. Живописна, мовби зударами пензля зроджена цілість, зраджує у
тих смаколиках шляхетну рукотворність: то не просто видуті по шаблону
цукерки. Витвори народного митця Ришарда-Станіслава Поплавского
сповнені творчої вигадки та приправлені художнім хистом. Виготовлену з
карамелі за унікальною техенологією колекцію привезла Ніна Поплавська
з-під білоруського кордону, с.Гайновки, спеціально до свята: ось
виконаний білою цукровою помадкою напис на одому з сердець –
“Ждиня-2006”. І хоч як хотілося придбати бодай щось, переважив МЕД,
справжній, в окрузі Висова-Блехнарка дбайливими бджолами зібраний.
Презентував його пасічник Станіслав Сурмач гаслом: “Продукти мої – то
здоров’я твоє”. Відтак, свої капітали вигідно примістивши, простую до
літньої естради, де, власне, зранку до ночі триває триденний
музично-танцювальний марафон.
З жалем констатую, гортаючи програмку свята, що не побачила й десятої
частки того огрому концертних номерів: в складі “Лемковини” брала
безпосередню участь у відкритті, гала-концерті та урочистому завершенні
Ватри. А проте й тієї часточки досить, аби наснажитися красою й
неповторною мелодійністю й ритмами лемівської пісні. Самий лишень
перелік колективів-учасників вражає широтою географічно та вигадливістю
назв етнографічно: хори з України “Радоцина” (Пустомити), “Криниця”
(Долина); фолькові, рокові, танцювальні ансамблі та вокальні групи з
України: “Студенька” (Калуш), “Яблунька” (Чортків), “Барви”
(Підволочиськ), “Bambula-bee” (Чоп), “Горгішелі” (Львів), “Лемки з
Києва” (Київ) та аж із Луганська; з Польщі “Смерек” (Клішова); “Аркан”
(Комплекс українських шкіл ім.М.Шашкевича в Перемишлю), “Зоря” (Устя
Горлицьке), “The dollar’s brothers band” (блюз-rock-end-roll, Горлиці),
“Лемко-tower” та “Яро” (Стшельци Краєцки), , “Відимо” (акапельний гурт
з Сянока), “Країна мрій” та “Беркут” (Ольштин), “Клуб 46”
(Вроцлав),“Сьлебодні” (Лєсьніци Г’орня, Подгалє); зі Словаччини
“Лаборчанка” (Меджилаборци), “Маковицкий голос”(Свидник), “Тихопотічан”
(Тихий Потік), “Строміш” (Влахов), “Ублянка” (Убля); з Канади “Золоті
струни” та “Під облачком” (Торонто) і з Сербії колектив Русинського
просвітницького дружества (Новий Сад). Фестиваль приніс із собою ряд
відкриттів. З-посеред них запам’ятався дуже теплий прийом глядачами
виступів о.Володимира Домшинського та Софії Федини. Обидвоє цікаві
найперше тим, що виступи свої мають не за самоціль, але як привід до
спілкування із глядацькою аудиторією. Незбагненно, але як священик, так
і дуже молода дівчина уміють промовляти до душі кожного із
багатотисячного загалу. А що торкаються наболілого – тем моральності
суспільства, відповідальності за долю України, трудової еміграцій, то
над амфітеатром в часі виступів панувала тиша, в якій кожен порух
співака відлунював, котив рядами, як по зеленім житі, що в полі
половіє, все вгору та вгору, аж ген до встановленого там в 50-ту
річницю акції “Вісла” ватряного хреста пам’яті…
о.Володимира окрім сцени бачила при каплиці під час недільної Служби
Божої, а Софію учасники “Ватри” мали нагоду ще почути на відкритті
художньої виставки “Лемківський Єрусалим” у галереї “Двір Карваціянів”
в Горлицях. На тлі викладеної каменем стіни виставкового залу при
фортепіано співачка у темногранатовому платті з широкою плетеною з
бісеру кризкою виглядала якось особливо тендітною. Її повносилий
соковитий альт то дрібним речетативом, то аж раптом розлогим розспівом
плакав-оповідав давні лемківські балади. Тим своїм виступом дівчина
створила відповідний настрій, який панував, певно, колись в артистичних
салонах.
Виставка “Лемківський Єрусалим” традиційно пов’язана із святкуванням
Ватр у Ждині та вже вшосте презентує художню творчість митців
Лемківщини. Традиція проведення циклічної імпрези, як і митці, що
беруть у ній участь – молоді. Тісна співпраця організаторів Ватри з
випускниками художніх інститутів Польщі та Львівської академії мистецтв
обнадіює і є запорукою доброго майбутнього цієї імпрези. Як пояснила її
беззмінний куратор Наталія Гладик, цьогоріч виставка відбувалася під
гаслом “Хто ми є? Звідки походимо? Куди прямуємо?”. Щоб дати відповідь
на це, актуальне для кожної сучасної особистості питання, відгукнувся
21 митець. Роботи великоформатні. Кожен із художників встиг виробити
відповідні до себе манеру вислову думки і виконавську техніку. Йоанна
Войцик запам’яталася помаранчевим тлом і вивіреною композицією
графічних творів. На чотирьох гігантських дошках представила
міфологічний цикл “Циклоп”, сповнений відчуження і безнадії, Наталія
Гладик. Графіка Юріяни Юр глибокофілософська за змістом: “Брами”,
“Подорож”, “Міраж”, “Знаки”. На одній із частин циклу “Лабіринт”
нерівно покладені на чорне тло мазки червоного при детальному розгляді
тратять абстрактну відстороненість і нараз перетворюються на
навантажені вози лемків, котрих виганяють з рідної землі. Нижче –
меандрова спіраль з декорованим дрібним графічним орнаментом, певно, і
є образом рідної, віками оброблюваної й засіюваної добірним зерням
лемківської ниви. Поєднала непоєднувані матеріали в своїх колажах Марія
Боднар: “Зупа по-краківськи”. Чому така назва? Важко сказати. Дивлюсь
на понищену мидницю, прицвяшковану до бляхи і подумки шукаю назви більш
відповідної: “Фактура”, “Композиція №” чи може “Камінь у клярі”? У
графіці Олексія Хорошка в ахроматичній композиції простежуються контури
жіночого тіла. Назва твору “Вихід” зраджує в авторі наявність едіпового
комплексу. Тамара Грідяєва у циклі робіт на тему “Фрагмент цитати”
бавиться світлом, ілюзією рельєфності, кольором (при повному
ахроматизмі). При цьому вона розгортає численні варіанти сприйняття
одного й того ж мотиву, немовби сигменти віяла. Врешті-решт гра ця
захоплює глядачів, що довше затримуються при її роботах, схожих на
коштовне тиснення кордебейської шкіри. Інструментарієм до самовиразу
Мирослава Вайди став ритм. Байдуже, чи він малює (“Відпочинок”), а чи
викладає з соломки і дерева (“Проекція часу”), музика інтервалів та
лінійних частот є конструктивною основою його творів. Глибоко хвилюють
твори Сергія Петлюка під іменем “Інші”. Персонажі його картин ніби
зійшли з давніх фотографій. Нагадування світлин з часів депортації
будить почуття жалю, гостре усвідомлення несправедливості. Важко
зрозуміти прірву, яка відділяла поважного господаря з родиною і
покинутого волею обставин напризволяще чоловіка, який в один момент
втратив усе – батьківщину, добробут, впевненість у безхмарне завтра.
Хочеться спитати: хто той злочинець, через котрого лемки були названі
“іншими”, гнаними й не потрібними на своїй землі? А за силуетами
фотографічних персонажів німує густо “вишивана” намогильними хрестами
порожня земля… Безперечно, ці твори є найповнішим виразом ідеї
“Лемківського Єрусалиму-2006”.
А тим часом свято котило згідно добре підготованого сценарію. І ні
спекотні дні, ані нічні танці для невтомних не впливали на його хід:
дитячі конкурси співу і рецитації, малюнку й графіті, запеклі спортивні
баталії, футбольні матчі, танцювальні забави. Був ще оголошений конкурс
на краще фантастичне оповідання про започаткування “Ватри” у Ждині. Не
знаючи про його результати, зазначу тільки, що найфантастичніші
сценарії готує життя. От хіба один помічений мною макабричний штрих із
реальності. Тут, у місцях, звідки вивозили лемків, де усі прибулі на
“Ватру” на своєму гіркому досвіді вкарбували навічно пам’ятають про
кривду депортації, раптом на одному оголошенні вздріла оте страшне:
“ДЕПОРТАЦІЯ”! Вчитуюся у оголошення: в якому контексті нам погрожують?!
“Zakaz handlu alkogolem pod kar? DEPORTACJI” (забороняється торгівлю
алкоголем під загрозою депортації). Ось так, вже шістдесятий рік по
акції “Вісла” українців лякають давнім перевіреним способом. А діти й
онуки депортованих все-дно везуть через кордон тоту палюнку й тоті
пачки цигарок, а польські цельнікі мають роботу: годинами вчиняють
труси й огидні для людської гідності пошуки… Словом, страшна і
нескінченна тая казочка. Іще одна річ, що її годі збагнути, не
покликавшись на чудо – то назва села – ЖДИНЯ (прочитується як
ЖДИ-на-НЯ). Назва-бо виникла у сивій давнині, а традиція “Ватр” має
щойно чверть віку. То на кого ж чекають тут? Чи не лемківського Месію
ждуть? Втім, яка різниця? Краще просто пообіцяти: “Ждиня, Жди-на-нас!”.
Падовська О.
